У Німеччині телебачення завжди відігравало значно більшу роль, ніж звичайне джерело розваг – це був потужний інструмент впливу, формування думок і навіть боротьби ідеологій. Особливо це відчувалося в умовах “холодної війни”, коли екран перетворився на арену протистояння між Заходом і Сходом. У цій медіабитві особливе місце належало Deutscher Fernsehfunk (Німецьке телебачення) – головному телебаченню НДР. Воно стало не лише рупором Соціалістичної єдиної партії, а й щоденним супутником мільйонів громадян. Новини, дитячі передачі, концерти та фільми – усе було пронизано ідеологією, але при цьому залишалося частиною домашнього затишку. Далі на berlinfuture.eu.
Як народжувалося телебачення Східної Німеччини?
Після завершення Другої світової війни радянська окупаційна зона у Німеччині стала полігоном для медіаекспериментів із чітким ідеологічним спрямуванням. Восени 1945 року маршал Георгій Жуков, який тоді очолював Радянську військову адміністрацію, дозволив у зоні радіоприймання – “з метою політичного інформування німецького населення”. Через три місяці усю систему мовлення офіційно передали під контроль новоствореного Німецького центрального управління народної освіти. Там оперативно сформували спеціальний відділ, який вже за рік перетворився на потужну структуру – Генеральне управління німецького демократичного мовлення. Його керівник Ганс Мале у грудні 1946 року видав директиву: мовлення має бути централізованим, підконтрольним і політично виваженим.
Після заснування НДР 7 жовтня 1949 року вся ця система плавно інтегрувалася у міністерство освіти нової держави. Перші проєкти будівлі Берлінського телецентру в Адлерсгофі розробив архітектор Вольфганг Вунш. У 1951 році роботи завершили, у лютому 1952 року на вежі Старої ратуші у Берліні змонтували потужний відеопередавач для пробних трансляцій. А вже 3 червня з’єднали телецентр у Адлерсгофі з цією ратушею мікрохвильовим зв’язком, що дало старт експериментальному мовленню. Через кілька тижнів було сформовано й першу телевізійну редакцію.
Телебачення у тіні Берлінської стіни
21 грудня 1952 року в ефір вперше вийшла пілотна програма Deutscher Fernsehfunk – саме з цього почалася історія державного телебачення НДР. Регулярне мовлення запустили лише через чотири роки, та навіть із мізерним технічним покриттям канал вже тоді звертався не лише до східних глядачів, а й до мешканців Заходу. У той самий час у ФРН розвивалося своє телебачення – Deutsches Fernsehen, і його сигнал без проблем доходив до мешканців за кордоном. Відтак телебачення у Німеччині стало не просто вікном у світ, а й майданчиком боротьби систем.
З появою Берлінської стіни у 1961 році ця боротьба лише загострилася: ідеологія виходила в ефір не лише у словах, а й у кадрах – чітко, гостро, цілеспрямовано. DFF поступово розширювався: з 1969 року запустили другий канал зі спрямуванням на культуру, а деякі передачі почали транслювати у кольорі – на той час це був справжній прорив. У 1972 році у межах масштабної реформи, спрямованої на те, щоб зробити ефір менш суворим і більш розважальним, канал отримав нову назву – Fernsehen der DDR. Але за лаштунками залишалася та ж централізована машина – кожне слово, кожен сюжет мали ідеологічне виправдання.
Від казок до партійних з’їздів
Телебачення НДР, як і сама держава, мало чітке завдання: не просто розважати, а й виховувати. І трансляції Deutscher Fernsehfunk тривали за встановленими правилами. У прайм-тайм показували ідеологічні програми. Найвідомішим був “Чорний канал” (Der schwarze Kanal), де журналіст Карл-Едуард фон Шніцлер раз на тиждень з іронією, осудом і партійною прямотою розглядав фрагменти теленовин з ФРН. Ще виходила “Актуальна камера” (Aktuelle Kamera) – щоденні новини, які подавали світ виключно з погляду “досягнень соціалізму”. Це була головна інформаційна програма країни, де урочисто повідомляли про перевиконання планів на вугільних шахтах, урядові зустрічі та візити делегацій із дружніх країн.
Однак траплялися й справжні перлини: культурні концерти, театральні постановки з Берлінських театрів, популярні серіали на історичну тематику – як-от “Архів смерті” (Archiv des Todes) про радянських шпигунів у тилу ворога. А ще – спортивні трансляції, які глядачі любили не менше, ніж у ФРН. Олімпіади, матчі збірної НДР, легендарні поєдинки з ФРН викликали неймовірні емоції. Дбали тодішні ідеологи й про розважальні передачі та фільми. Серед глядачів DFF справжньою легендою став кримінальний серіал “Поліцейний виклик 110” (Polizeiruf 110) – східнонімецька відповідь на популярний західнонімецький “Tatort”. Цей детектив з інтригами, розслідуваннями та гострими сюжетами тримав у напрузі мільйони телеглядачів, перетворюючи буденний вечір на справжній сеанс розваг. А ще для розрядки та гарного настрою DFF дарував глядачам “Яскравий калейдоскоп” (Ein Kessel Buntes) – естрадне шоу, яке музикою, танцями й дотепною сатирою порушувало сувору партійну атмосферу, додаючи кольорів у буденне життя глядачів.
Як Sandmännchen став найулюбленішим героєм НДР?
Якщо й був у НДР телевізійний герой, якого обожнювали всі – від трирічних малюків до втомлених після роботи батьків – то це, без сумніву, Sandmännchen (Пісочний чоловічок). Казковий герой, який розносив дітям сон у пісочку, став справжнім символом дитинства для мільйонів східнонімецьких малюків. Його показували щодня, і навіть дорослі з теплом згадували цього друга дитинства, коли чули мелодію заставки.
Вперше він з’явився на екранах 22 листопада 1959 року – малесенький ляльковий персонаж із борідкою, у плащику та капелюсі, який мандрував на різних транспортних засобах. Кожного вечора приходив до дітей, щоб сказати “добраніч” і подарувати коротеньку казку. Попри те, що Пісочний чоловічок мав конкурента – у ФРН теж створили свого Sandmännchen – східнонімецька версія перемогла. Вона була технічно досконалішою, креативнішою та милішою. Навіть після об’єднання Німеччини саме східний Sandmännchen не зник в архіві Deutscher Fernsehfunk, а залишився на екранах. У XXI столітті його можна побачити в ефірі каналів ARD та KiKA.
Телебачення, яке поділяло країну
Телебачення НДР залишалося місцем, де між рядками читали більше, ніж чули з екранів. А все, що не дозволяли сказати ведучим, глядачі навчилися ловити в очах дикторів, у паузах між репліками, у виборі мелодій. І це була окрема мова телевізійного Сходу. Лише у 1989 році, разом із політичними змінами, почало щось змінюватися й на екрані. Регіональні студії отримали більше свободи, а саме телебачення – шанс на оновлення. У березні 1990 року мережа мовлення ненадовго повернулася до старої назви Deutscher Fernsehfunk, однак це вже був фінальний акорд. Наприкінці того ж року канал припинив мовлення – згідно з Угодою про об’єднання. Історія DFF завершилася, залишивши по собі архів кадрів, ідей і боротьби на частотах, які колись розділяли країну.
Для мешканців східної частини Берліна Deutscher Fernsehfunk був не лише джерелом інформації, а й вікном у світ, який залишався по той бік стіни. У місті, розділеному надвоє, телевізор перетворився на єдиний спосіб відчути зв’язок із великою державою та водночас – із зовнішнім світом. Для багатьох DFF став частиною щоденного ритуалу: новини, казка для дітей, концерти, політичні промови – все лунало з екрана у знайомому темпі. І навіть коли берлінці “ловили” західні канали, саме DFF залишався тим, що об’єднувало вулиці Адлерсгофа з кухнями простих мешканців. У тіні Берлінської стіни телебачення стало тишею, де звучала держава.
Джерела:
- https://www.deutsche-kinemathek.de/de/besuch/ausstellungen/fokus-deutscher-fernsehfunk
- https://www.bpb.de/themen/medien-journalismus/medienpolitik/500671/fernsehen-der-ddr-staatsfernsehen/
- https://www.bpb.de/system/files/dokument_pdf/GuS_08_Staatliches%20Rundfunk-%20und%20Fernsehkomitee.pdf
- https://www.alamy.com/stock-photo/ddr-deutscher-fernsehfunk.html?blackwhite=1&sortBy=relevant