У Берліні є місце, де місто сповільнює свій ритм, щоб потім знову прискоритися. Там панують не гул автострад, а стримане, напружене дихання коней та погляди, прикуті до треку. Це – іподром Марієндорф (Mariendorf), легендарна арена рисистих перегонів, що багато років б’ється у такт із пульсом спортивного Берліна. Там немає розкоші Гоппегартена й блиску аристократії – все про традицію, витривалість і беззаперечну пристрасть. Марієндорф став місцем сили для тих, хто цінує не стільки швидкість, скільки ритм і характер. Саме там народжується німецьке дербі для троттерів і відчувається дух Берліна іншого – спортивного, впертого, справжнього. Далі на berlinfuture.eu.
Берлінська кінна магія
Все почалося у XIX столітті, коли Берлін був зовсім іншим містом – без гулу автомобілів, неонових вивісок і сучасного ритму мегаполіса. У ті часи столиця Пруссії лише прокидалася після буремних років Наполеонівських війн. І саме тоді, у ранкових туманах Тіргартену, вперше зазвучав глухий стукіт копит, що змінив культурне обличчя міста. Це були не просто прогулянки чи військові навчання, а перші організовані кінні перегони в історії Берліна, які проводилися у 1822 році. Тодішня еліта – прусські офіцери та дворяни, надихнувшись англійською модою, вирішили: столиця Пруссії теж заслуговує на свої перегони. Бо це щось витончене, азартне та шляхетне.
Траси ще не були облаштовані. Усе відбувалося на відкритих просторах – переважно у тому ж Тіргартені, колишніх королівських мисливських угіддях. Глядачами ставали ті, хто звик до мушкетів і манер, але шукав нових відчуттів. Ставки, адреналін, запах шкіри та поту коней, азарт перемоги – усе це тільки починало формувати нову міську традицію. Змагання швидко здобули підтримку королівського двору, зокрема короля Фрідріха Вільгельма III. Перегони стали не лише розвагою, а й символом престижу, приналежності до вищих кіл, способом продемонструвати своїх коней, а заразом – і власну могутність. Саме з цих скромних, але пристрасних заїздів почалася історія кінного спорту у Берліні.
Як Марієндорф став символом міста?
Навесні 1913 року на вулицях Берліна коней поступово витісняли моторизовані екіпажі, машини й трамваї. Але якщо з міських бруківок вони зникали, то на іподромах – навпаки. 9 квітня у південному Марієндорфі відкрився найсучасніший рисистий іподром Німеччини. Подія стала не просто спортивною, а перетворилася на справжній світський тріумф. Це був час, коли кінний спорт, архітектура та берлінський стиль злилися в єдине ціле.
Прусські офіцери маршували трасою у парадних мундирах, наче перед самим імператором. Начальник поліції Берліна фон Ягов вдивлявся у натовп крізь монокль. Принц Оскар Прусський знімав циліндр, а дами робили реверанси, випромінюючи витонченість. Трибуни нагадували театральні ложі, чайний будиночок – елегантну декорацію, а фінішну вежу спроєктував сам Август Енделл – модерніст, відомий у всій Німеччині. Архітектура слугувала не лише красі, а й точності, щоб не допустити жодної помилки у вирішальний момент перегонів. Тоді переможцем став гамбурзький троттер Чарлі Міллс.
Марієндорф і його місце у серці Берліна
Після Першої світової війни Марієндорф почав стрімко змінюватися разом із публікою. Вишукані гості поступалися місцем тисячам звичайних берлінців, які шукали удачі у тоталізаторі. “Диявол Тото” як охрестили букмекерські ставки охоплював дедалі більше відвідувачів. Хтось вигравав, більшість – програвала. Іподром ставав дзеркалом міських надій і розчарувань.
У 1921 році журналіст Адольф Штайн у “Tägliche Rundschau” описував характерних фігурантів нової іподромної моди як франтів у лакованих лоферах, фіолетових шовкових панчохах та вузьких штанях із відворотом. Це були нові багатії, які приходили на іподром не за спортом, а за демонстрацією статусу та шансом на швидкий виграш. Одних німців це захоплювало, інших – дратувало.
Блискучий спостерігач епохи Зигфрід Кракауер відвідав старий Марієндорф у 1930 році. Він писав, що у місці призначення трамваї, автобуси та автомобілі стояли у заторі, люди знемагали від спеки, але тулилися до дірок у паркані, щоб хоч краєм ока побачити перегони. У роки, коли Берлін ще жив довоєнним життям, іподром Марієндорф перебував на вершині слави. Один із тих, хто сприяв цьому розквіту – єврейський інтелектуал, видавець і фанат рисистих перегонів Бруно Кассірер. Він вкладав у іподром не лише гроші, а й віру у культуру руху, шляхетного спорту, традиції, які не мали нічого спільного з ідеологіями.
Іподром, що пережив бурі
Та коли у 1933 році нацисти прийшли до влади, іподром Марієндорф залишився тільки для обраних. Бруно Кассірер був змушений тікати до Оксфорда, покинувши свій дім і мрію. Відтоді нацистські чиновники розважалися на трибунах Марієндорфа, доки бомби під час Другої світової війни не перетворили спортивні споруди на уламки бетону та арматури. Іподром був пошкоджений, але перегони тривали аж до 1945 року. Вони стали своєрідним морфієм для виснаженого міста. Берлін горів, але на треку бігали рисаки, бо влада вважала: такі видовища життєво важливі для утримання духу нації.
Після війни місто лежало в руїнах. Хліба не вистачало. Але журналіст Курт Бадінг і пекар Пауль Гольц думали не лише про виживання, а мріяли повернути Берліну його душу. І вирішили почати з перегонів. Вони звернулися до радянської військової адміністрації з несподіваною пропозицією: повернути перегони, щоб податки з тоталізатора спрямували на відбудову міста. Ідея здалася сміливою, але переконливою, комендант столиці Микола Берзарін погодився.
Від бомбардувань до блиску “Блакитної стрічки”
Вже у червні 1945 року журналіст Курт Бадінг почав шукати коней. Більшість із них радянські війська вже відправили до України як воєнну здобич. Але 45 рисаків ще залишалися в стайнях Марієндорфа – виснажені, кістляві, забуті. Бадінг доглядав їх, мов дітей. Оскільки сам іподром Марієндорф перебував у зруйнованому стані та опинився у майбутньому американському секторі, радянське командування вирішило провести перші повоєнні перегони у Карлсгорсті.
Але у повоєнні десятиліття іподром Марієндорф знову піднявся. Починаючи з 1952 року, щороку в останній день Тижня Дербі тут відбувалося Німецьке рисисте дербі – головна подія для трирічних німецьких рисаків. “Битва за блакитну стрічку” збирала не лише коней, а й публіку – вболівальників, романтиків, скептиків, мрійників. Це був новий розквіт – тихий, впертий і стійкий.
Іподром поступово оновлювали. Трибуна Енделля, названа на честь архітектора, який створив її ще до війни, залишилася архітектурною перлиною і могла вмістити 2000 глядачів. У 1944-1946 роках з’явилася перша з двох критих трибун. А у 1972 році постала нова п’ятиповерхова головна будівля зі скляним фасадом – символ модернізації, який міг прийняти до 5000 гостей. Її прозорі стіни свідчили: традиція не лише вижила, а й трансформувалася.
Від традицій до модерну
На цьому треку щороку відбувається понад 650 забігів, і кожен із них нагадує фінал великої гри. Але справа не лише у спорті. Марієндорф – це ще й один із найгарніших іподромів Німеччини, де історія та естетика сплелися у разючий візерунок. На території площею 24 гектари розміщені 32 стайні у тіні каштанів. Їх називають архітектурною симфонією, де фахверкові споруди межують із легкими сучасними дерев’яними формами. Тут можуть розміститися понад 800 коней. Над усім цим – трибуна у стилі модерн, яка збереглася після Другої світової війни та вражає своїми елегантними лініями.
Колись про Марієндорф співали, що “у мене досі є валіза у Берліні, мене час від часу туди тягне”, і зовсім не жартували. Бо цей іподром – то не лише про коней. Це місце, де хвилювання глядачів змішується з ароматом сіна і сподівань на удачу, місце, яке дарує відчуття, що перебуваєш там, де мріяв. Марієндорф – це пульс історії, простір, де Берлін тримає свій біг – то до ілюзій, то до свободи. І кожен удар копита – луна і підтвердження того, що місто не здається.
Джерела:
- https://www.visitberlin.de/en/trabrennbahn-mariendorf
- https://www.berlin.de/en/attractions-and-sights/3561226-3104052-mariendorf-racecourse.en.html
- https://www.spiegel.de/geschichte/alltag-im-zweiten-weltkrieg-a-948178.html
- https://www.gettyimages.co.jp/%E5%86%99%E7%9C%9F/trabrennbahn-berlin-mariendorf